УКРАЇНСЬКА

Білосніжка

DEUTSCH

Schneewittchen


Одного дня серед зими, коли надворі сипав сніг, як біле пір'я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще білішим. Задивилася королева на той сніг і вколола пальця голкою. Щоб не так боліло, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. І ті червоні краплі були такі гарні на білому снігу, що королева подумала: "Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі."
 Невдовзі після того в королеви народилася донечка, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки такі червоні, як кров, а коси такі чорні, як дерево на рамі, тому дівчинку назвали Білосніжкою. А королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була гарна на вроду, але дуже горда й пихата. Вона нізащо не стерпіла б, щоб хтось був кращий за неї. І було в королеви чарівне дзеркальце. Підійде вона, було, до стіни, де те дзеркальце висить, гляне в нього і спитає:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 А дзеркальце й каже:

 Ви, королево, найкраща у нас.

 І королева була задоволена, бо знала, що дзеркальце каже правду.
 Та Білосніжка підростала і все кращала, а як їй минув сьомий рік, то стала гарна, як писана, краща за саму королеву. І ось одного разу королева спитала у свого дзеркальця:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 А дзеркальце й каже:

 Ви, королево, гарні у нас,
 та Білосніжка краща в сто раз.

 Злякалася королева і аж позеленіла з заздрощів. Відтоді вона так зненавиділа Білосніжку, що в неї серце переверталося, коли вона бачила її. Вона ні вдень, ні вночі не знаходила спокою. Нарешті, покликала лісника та й каже йому:
 – Відведи дівчину в ліс, щоб мої очі більше не бачили її. А там убий і принеси мені з неї печінку, тоді я знатиму, що ти виконав мій наказ.
 Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:
 – Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.
 Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:
 – Ну добре, йди, бідолахо!
 А сам подумав: "Однаково тебе скоро з'їдять дикі звірі." Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.
 Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.
 А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.
 Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.
 Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснула.
 Коли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.
 Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.
 – Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.
 – Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.
 – Хто надламав мій хліб? – сказав третій.
 – Хто над'їв мою городину? – сказав четвертий.
 – Хто брав мою виделку? – сказав п'ятий.
 – Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.
 – Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.
 – Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:
 – На моє ліжко також хтось лягав!
 А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.
 Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:
 – Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.
 А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.
 Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:
 – Як тебе звати?
 – Білосніжка, – відповіла дівчинка.
 – А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.
 Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.
 – Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.
 – Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.
 Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:
 – Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!
 А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.
 Одного разу вона підійшла до дзеркальця та й каже:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 А дзеркальце й каже:

 Ви, королево, гарні у нас,
 та Білосніжка в темній долині,
 де вона в карликів мешкає нині,
 краща за вас в тисячу раз.

 Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:
 – Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:
 – А що ви продаєте, тітонько?
 – Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.
 "Це, видно, чесна жінка, її можна впустити," – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.
 – Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.
 Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.
 – Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.
 Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!
 Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.
 Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!
 А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:

 Ви, королево, гарні у нас,
 та Білосніжка в темній долині,
 де вона в карликів мешкає нині,
 краща за вас в тисячу раз.

 Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.
 – Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.
 Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:
 – Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:
 – Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.
 – Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.
 І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.
 Купила вона гребінець, а стара й каже їй:
 – Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.
 – Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.
 І пішла собі.
 На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.
 А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:

 Ви, королево, гарні у нас,
 та Білосніжка в темній долині,
 де вона в карликів мешкає нині,
 краща за вас в тисячу раз.

 Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.
 – Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.
 Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з'їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.
 Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:
 – Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.
 – То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.
 – Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.
 – Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з'їси ти, а білу я.
 А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.
 Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.
 Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,
 – Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!
 І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 І дзеркальце відповіло:

 Ви, королево, найкраща у нас.

 Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.
 Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум'янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:
 – Не можемо ми її опустити в темну могилу.
 І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.
 Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.
 Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:
 – Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.
 Але карлики відповіли йому:
 – Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.
 – Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.
 Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.
 – Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:
 – Ти в мене!
 І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:
 – Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!
 Білосніжка погодилась і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до бучного весілля.
 Але на те весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вбралася вона у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця та й питає його:

 Дзеркальце, правду скажи-но мені:
 хто в нас найкращий, у цій стороні?

 А дзеркальце й каже:

 Ви, королево, гарні у нас,
 Та молода королева
 краща за вас
 в тисячу раз.

 Як почула це лиха отруйниця, то аж засичала з люті. І стало їй страшно, так страшно, що вона зрозуміла: той страх її вже ніколи не кине. Спершу вона вирішила не йти на весілля, та потім передумала, бо переконалася, що як не побачить молодої королеви, то не матиме спокою.
 Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам'яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.
http://derevo-kazok.com.ua/tales/білосніжка-брати-ґрімм.html
Es war einmal mitten im Winter, und die Schneeflocken fielen wie Federn vom Himmel herab. Da saß eine Königin an einem Fenster, das einen Rahmen von schwarzem Ebenholz hatte, und nähte. Und wie sie so nähte und nach dem Schnee aufblickte, stach sie sich mit der Nadel in den Finger, und es fielen drei Tropfen Blut in den Schnee. Und weil das Rote im weißen Schnee so schön aussah, dachte sie bei sich: Hätt' ich ein Kind, so weiß wie Schnee, so rot wie Blut und so schwarz wie das Holz an dem Rahmen! Bald darauf bekam sie ein Töchterlein, das war so weiß wie Schnee, so rot wie Blut und so schwarzhaarig wie Ebenholz und ward darum Schneewittchen (Schneeweißchen) genannt. Und wie das Kind geboren war, starb die Königin. Über ein Jahr nahm sich der König eine andere Gemahlin. Es war eine schöne Frau, aber sie war stolz und übermütig und konnte nicht leiden, daß sie an Schönheit von jemand sollte übertroffen werden. Sie hatte einen wunderbaren Spiegel wenn sie vor den trat und sich darin beschaute, sprach sie:

"Spieglein, Spieglein an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

so antwortete der Spiegel:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste im Land."

Da war sie zufrieden, denn sie wußte, daß der Spiegel die Wahrheit sagte. Schneewittchen aber wuchs heran und wurde immer schöner, und als es sieben Jahre alt war, war es so schön, wie der klare Tag und schöner als die Königin selbst. Als diese einmal ihren Spiegel fragte:

"Spieglein, Spieglein an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

so antwortete er:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste hier,
Aber Schneewittchen ist tausendmal schöner als Ihr."

Da erschrak die Königin und ward gelb und grün vor Neid. Von Stund an, wenn sie Schneewittchen erblickte, kehrte sich ihr das Herz im Leibe herum - so haßte sie das Mädchen. Und der Neid und Hochmut wuchsen wie ein Unkraut in ihrem Herzen immer höher, daß sie Tag und Nacht keine Ruhe mehr hatte. Da rief sie einen Jäger und sprach: "Bring das Kind hinaus in den Wald, ich will's nicht mehr vor meinen Augen sehen. Du sollst es töten und mir Lunge und Leber zum Wahrzeichen mitbringen." Der Jäger gehorchte und führte es hinaus, und als er den Hirschfänger gezogen hatte und Schneewittchens unschuldiges Herz durchbohren wollte, fing es an zu weinen und sprach: "Ach, lieber Jäger, laß mir mein Leben! Ich will in den wilden Wald laufen und nimmermehr wieder heimkommen." Und weil es gar so schön war, hatte der Jäger Mitleiden und sprach: "So lauf hin, du armes Kind!" Die wilden Tiere werden dich bald gefressen haben, dachte er, und doch war's ihm, als wäre ein Stein von seinem Herzen gewälzt, weil er es nicht zu töten brauchte. Und als gerade ein junger Frischling dahergesprungen kam, stach er ihn ab, nahm Lunge und Leber heraus und brachte sie als Wahrzeichen der Königin mit. Der Koch mußte sie in Salz kochen, und das boshafte Weib aß sie auf und meinte, sie hätte Schneewittchens Lunge und Leber gegessen.

Nun war das arme Kind in dem großen Wald mutterseelenallein, und ward ihm so angst, daß es alle Blätter an den Bäumen ansah und nicht wußte, wie es sich helfen sollte. Da fing es an zu laufen und lief über die spitzen Steine und durch die Dornen, und die wilden Tiere sprangen an ihm vorbei, aber sie taten ihm nichts. Es lief, so lange nur die Füße noch fortkonnten, bis es bald Abend werden wollte. Da sah es ein kleines Häuschen und ging hinein, sich zu ruhen. In dem Häuschen war alles klein, aber so zierlich und reinlich, daß es nicht zu sagen ist. Da stand ein weißgedecktes Tischlein mit sieben kleinen Tellern, jedes Tellerlein mit seinem Löffelein, ferner sieben Messerlein und Gäblelein und sieben Becherlein. An der Wand waren sieben Bettlein nebeneinander aufgestellt und schneeweiße Laken darüber gedeckt. Schneewittchen, weil es so hungrig und durstig war, aß von jedem Tellerlein ein wenig Gemüs' und Brot und trank aus jedem Becherlein einen Tropfen Wein; denn es wollte nicht einem alles wegnehmen. Hernach, weil es so müde war, legte es sich in ein Bettchen, aber keins paßte; das eine war zu lang, das andere zu kurz, bis endlich das siebente recht war; und darin blieb es liegen, befahl sich Gott und schlief ein.

Als es ganz dunkel geworden war, kamen die Herren von dem Häuslein, das waren die sieben Zwerge, die in den Bergen nach Erz hackten und gruben. Sie zündeten ihre sieben Lichtlein an, und wie es nun hell im Häuslein ward, sahen sie, daß jemand darin gesessen war, denn es stand nicht alles so in der Ordnung, wie sie es verlassen hatten. Der erste sprach: "Wer hat auf meinem Stühlchen gesessen?' Der zweite: "Wer hat von meinem Tellerchen gegessen?" Der dritte: "Wer hat von meinem Brötchen genommen?" Der vierte: "Wer hat von meinem Gemüschen gegessen?" Der fünfte: "Wer hat mit meinem Gäbelchen gestochen?" Der sechste: "Wer hat mit meinem Messerchen geschnitten?" Der siebente: "Wer hat aus meinem Becherlein Getrunken?" Dann sah sich der erste um und sah, daß auf seinem Bett eine kleine Delle war, da sprach er: "Wer hat in mein Bettchen getreten?" Die anderen kamen gelaufen und riefen: "In meinem hat auch jemand Gelegen!" Der siebente aber, als er in sein Bett sah, erblickte Schneewittchen, das lag darin und schlief. Nun rief er die andern, die kamen herbeigelaufen und schrien vor Verwunderung, holten ihre sieben Lichtlein und beleuchteten Schneewittchen. "Ei, du mein Gott! Ei, du mein Gott!" riefen sie, "was ist das Kind so schön!" Und hatten so große Freude, daß sie es nicht aufweckten, sondern im Bettlein fortschlafen ließen. Der siebente Zwerg aber schlief bei seinen Gesellen, bei jedem eine Stunde, da war die Nacht herum. Als es Morgen war, erwachte Schneewittchen, und wie es die sieben Zwerge sah, erschrak es. Sie waren aber freundlich und fragten: "Wie heißt du?" - "Ich heiße Schneewittchen," antwortete es. "Wie bist du in unser Haus gekommen?" sprachen weiter die Zwerge. Da erzählte es ihnen, daß seine Stiefmutter es hätte wollen umbringen lassen, der Jäger hätte ihm aber das Leben geschenkt, und da wär' es gelaufen den ganzen Tag, bis es endlich ihr Häuslein gefunden hätte. Die Zwerge sprachen: "Willst du unsern Haushalt versehen, kochen, betten, waschen, nähen und stricken, und willst du alles ordentlich und reinlich halten, so kannst du bei uns bleiben, und es soll dir an nichts fehlen." - "Jaa, sagte Schneewittchen, "von Herzen gern!" und blieb bei ihnen. Es hielt ihnen das Haus in Ordnung. Morgens gingen sie in die Berge und suchten Erz und Gold, abends kamen sie wieder, und da mußte ihr Essen bereit sein. Den ganzen Tag über war das Mädchen allein; da warnten es die guten Zwerglein und sprachen: "Hüte dich vor deiner Stiefmutter, die wird bald wissen, daß du hier bist; laß ja niemand herein! Die Königin aber, nachdem sie Schneewittchens Lunge und Leber glaubte gegessen zu haben, dachte nicht anders, als sie wäre wieder die Erste und Allerschönste, trat vor ihren Spiegel und sprach:

"Spieglein, Spieglein. an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

Da antwortete der Spiegel:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste hier,
Aber Schneewittchen über den Bergen
Bei den sieben Zwergen
Ist noch tausendmal schöner als Ihr."

Da erschrak sie, denn sie wußte, daß der Spiegel keine Unwahrheit sprach, und merkte, daß der Jäger sie betrogen hatte und Schneewittchen noch am Leben war. Und da sann und sann sie aufs neue, wie sie es umbringen wollte; denn so lange sie nicht die Schönste war im ganzen Land, ließ ihr der Neid keine Ruhe. Und als sie sich endlich etwas ausgedacht hatte, färbte sie sich das Gesicht und kleidete sich wie eine alte Krämerin und war ganz unkenntlich. In dieser Gestalt ging sie über die sieben Berge zu den sieben Zwergen, klopfte an die Türe und rief: "Schöne Ware feil! feil!" Schneewittchen guckte zum Fenster hinaus und rief: "Guten Tag, liebe Frau! Was habt Ihr zu verkaufen?" - "Gute Ware," antwortete sie, "Schnürriemen von allen Farben," und holte einen hervor, der aus bunter Seide geflochten war. Die ehrliche Frau kann ich hereinlassen, dachte Schneewittchen, riegelte die Türe auf und kaufte sich den hübschen Schnürriemen. "Kind," sprach die Alte, "wie du aussiehst! Komm, ich will dich einmal ordentlich schnüren." Schneewittchen hatte kein Arg, stellte sich vor sie und ließ sich mit dem neuen Schnürriemen schnüren. Aber die Alte schnürte geschwind und schnürte so fest, daß dem Schneewittchen der Atem verging und es für tot hinfiel. "Nun bist du die Schönste gewesen," sprach sie und eilte hinaus. Nicht lange darauf, zur Abendzeit, kamen die sieben Zwerge nach Haus; aber wie erschraken sie, als sie ihr liebes Schneewittchen auf der Erde liegen sahen, und es regte und bewegte sich nicht, als wäre es tot. Sie hoben es in die Höhe, und weil sie sahen, daß es zu fest geschnürt war, schnitten sie den Schnürriemen entzwei; da fing es an ein wenig zu atmen und ward nach und nach wieder lebendig. Als die Zwerge hörten, was geschehen war, sprachen sie: "Die alte Krämerfrau war niemand als die gottlose Königin. Hüte dich und laß keinen Menschen herein, wenn wir nicht bei dir sind!" Das böse Weib aber, als es nach Haus gekommen war, ging vor den Spiegel und fragte:

"Spieglein, Spieglein an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

Da antwortete er wie sonst:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste hier,
Aber Schneewittchen über den Bergen
Bei den sieben Zwergen
Ist noch tausendmal schöner als Ihr."

Als sie das hörte, lief ihr alles Blut zum Herzen, so erschrak sie, 'denn sie sah wohl, daß Schneewittchen wieder lebendig geworden war. "Nun aber," sprach sie," will ich etwas aussinnen, das dich- zugrunde richten soll," und mit Hexenkünsten, die sie verstand, machte sie einen giftigen Kamm. Dann verkleidete sie sich und nahm die Gestalt eines anderen alten Weibes an. So ging sie hin über die sieben Berge zu den sieben Zwergen, klopfte an die Türe und rief: "Gute Ware feil! feil!" Schneewittchen schaute heraus und sprach: "Geht nur weiter, ich darf niemand hereinlassen!" - "Das Ansehen wird dir doch erlaubt sein," sprach die Alte, zog den giftigen Kamm heraus und hielt ihn in die Höhe. Da gefiel er dem Kinde so gut, daß es sich betören ließ und die Türe öffnete. Als sie des Kaufs einig waren, sprach die Alte: "Nun will ich dich einmal ordentlich kämmen." Das arme Schneewittchen dachte an nichts, ließ die Alte gewähren, aber kaum hatte sie den Kamm in die Haare gesteckt, als das Gift darin wirkte und das Mädchen ohne Besinnung niederfiel. "Du Ausbund von Schönheit," sprach das boshafte Weib, "jetzt ist's um dich geschehen," und ging fort. Zum Glück aber war es bald Abend, wo die sieben Zwerglein nach Haus kamen. Als sie Schneewittchen wie tot auf der Erde liegen sahen, hatten sie gleich die Stiefmutter in Verdacht, suchten nach und fanden den giftigen Kamm. Und kaum hatten sie ihn herausgezogen, so kam Schneewittchen wieder zu sich und erzählte, was vorgegangen war. Da warnten sie es noch einmal, auf seiner Hut zu sein und niemand die Türe zu öffnen. Die Königin stellte sich daheim vor den Spiegel und sprach:

"Spieglein, Spieglein an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

Da antwortete er wie vorher:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste hier,
Aber Schneewittchen über den Bergen
Bei den sieben Zwergen
Ist noch tausendmal schöner als Ihr."

Als sie den Spiegel so reden hörte, zitterte und bebte sie vor Zorn. ,Schneewittchen soll sterben," rief sie, "und wenn es mein eigenes Leben kostet!" Darauf ging sie in eine ganz verborgene, einsame Kammer, wo niemand hinkam, und machte da einen giftigen, giftigen Apfel. Äußerlich sah er schön aus, weiß mit roten Backen, daß jeder, der ihn erblickte, Lust danach bekam, aber wer ein Stückchen davon aß, der mußte sterben. Als der Apfel fertig war, färbte sie sich das Gesicht und verkleidete sich in eine Bauersfrau, und so ging sie über die sieben Berge zu den sieben Zwergen. Sie klopfte an. Schneewittchen streckte den Kopf zum Fenster heraus und sprach: " Ich darf keinen Menschen einlassen, die sieben Zwerge haben mir's verboten!" - "Mir auch recht," antwortete die Bäuerin, "meine Äpfel will ich schon loswerden. Da, einen will ich dir schenken." - "Nein," sprach Schneewittchen, "ich darf nichts annehmen!" - "Fürchtest du dich vor Gift?" sprach die Alte, "siehst du, da schneide ich den Apfel in zwei Teile; den roten Backen iß, den weißen will ich essen " Der Apfel war aber so künstlich gemacht, daß der rote Backen allein vergiftet war. Schneewittchen lusterte den schönen Apfel an, und als es sah, daß die Bäuerin davon aß, so konnte es nicht länger widerstehen, streckte die Hand hinaus und nahm die giftige Hälfte. Kaum aber hatte es einen Bissen davon im Mund, so fiel es tot zur Erde nieder. Da betrachtete es die Königin mit grausigen Blicken und lachte überlaut und sprach: "Weiß wie Schnee, rot wie Blut, schwarz wie Ebenholz! Diesmal können dich die Zwerge nicht wieder erwecken." Und als sie daheim den Spiegel befragte:

"Spieglein, Spieglein an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

so antwortete er endlich:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste im Land."

Da hatte ihr neidisches Herz Ruhe, so gut ein neidisches Herz Ruhe haben kann.

Die Zwerglein, wie sie abends nach Haus kamen, fanden Schneewittchen auf der Erde liegen, und es ging kein Atem mehr aus seinem Mund, und es war tot. Sie hoben es auf suchten, ob sie was Giftiges fänden, schnürten es auf, kämmten ihm die Haare, wuschen es mit Wasser und Wein, aber es half alles nichts; das liebe Kind war tot und blieb tot. Sie legten es auf eine Bahre und setzten sich alle siebene daran und beweinten es und weinten drei Tage lang. Da wollten sie es begraben, aber es sah noch so frisch aus wie ein lebender Mensch und hatte noch seine schönen, roten Backen. Sie sprachen: "Das können wir nicht in die schwarze Erde versenken," und ließen einen durchsichtigen Sarg von Glas machen, daß man es von allen Seiten sehen konnte, legten es hinein und schrieben mit goldenen Buchstaben seinen Namen darauf und daß es eine Königstochter wäre. Dann setzten sie den Sarg hinaus auf den Berg, und einer von ihnen blieb immer dabei und bewachte ihn. Und die Tiere kamen auch und beweinten Schneewittchen, erst eine Eule dann ein Rabe. zuletzt ein Täubchen. Nun lag Schneewittchen lange, lange Zeit in dem Sarg und verweste nicht, sondern sah aus, als wenn es schliefe, denn es war noch so weiß wie Schnee, so rot wie Blut und so schwarzhaarig wie Ebenholz. Es geschah aber, daß ein Königssohn in den Wald geriet und zu dem Zwergenhaus kam, da zu übernachten. Er sah auf dem Berg den Sarg und das schöne Schneewittchen darin und las, was mit goldenen Buchstaben darauf geschrieben war. Da sprach er zu den Zwergen: "Laßt mir den Sarg, ich will euch geben, was ihr dafür haben wollt " Aber die Zwerge antworteten: "Wir geben ihn nicht für alles Gold in der Welt." Da sprach er: "So schenkt mir ihn, denn ich kann nicht leben, ohne Schneewittchen zu sehen, ich will es ehren und hochachten wie mein Liebstes." Wie er so sprach, empfanden die guten Zwerglein Mitleid mit ihm und gaben ihm den Sarg. Der Königssohn ließ ihn nun von seinen Dienern auf den Schultern forttragen. Da geschah es, daß sie über einen Strauch stolperten, und von dem Schüttern fuhr der giftige Apfelgrütz, den Schneewittchen abgebissen hatte, aus dem Hals. Und nicht lange, so öffnete es die Augen, hob den Deckel vom Sarg in die Höhe und richtete sich auf und war wieder lebendig. "Ach Gott, wo bin ich?" rief es. Der Königssohn sagte voll Freude: "Du bist bei mir," und erzählte, was sich zugetragen hatte, und sprach: "Ich habe dich lieber als alles auf der Welt; komm mit mir in meines Vaters Schloß, du sollst meine Gemahlin werden." Da war ihm Schneewittchen gut und ging mit ihm, und ihre Hochzeit ward mit großer Pracht und Herrlichkeit angeordnet. Zu dem Feste wurde aber auch Schneewittchens gottlose Stiefmutter eingeladen. Wie sie sich nun mit schönen Kleidern angetan hatte, trat sie vor den Spiegel und sprach:

"Spieglein, Spieglein an der Wand,
Wer ist die Schönste im ganzen Land?"

Der Spiegel antwortete:

"Frau Königin, Ihr seid die Schönste hier,
Aber die junge Königin ist noch tausendmal schöner als Ihr."

Da stieß das böse Weib einen Fluch aus, und ward ihr so angst, so angst, daß sie sich nicht zu lassen wußte. Sie wollte zuerst gar nicht auf die Hochzeit kommen, doch ließ es ihr keine Ruhe, sie mußte fort und die junge Königin sehen. Und wie sie hineintrat, erkannte sie Schneewittchen, und vor Angst und Schrecken stand sie da und konnte sich nicht regen. Aber es waren schon eiserne Pantoffel über Kohlenfeuer gestellt und wurden mit Zangen hereingetragen und vor sie hingestellt. Da mußte sie in die rotglühenden Schuhe treten und so lange tanzen, bis sie tot zur Erde fiel.




Compare two languages: